12 днів пекла у Немішаєвому під Бучею. Подкаст «Напалм» #3. Гість — Марина Колесниченко (аудіо + текст)

Автори:
Євген Спірін, Марина Колесниченко
Дата:
12 днів пекла у Немішаєвому під Бучею. Подкаст «Напалм» #3. Гість — Марина Колесниченко (аудіо + текст)

«Бабель»

«Напалм» — це подкаст про фотографів, журналістів, кухарів, аптекарів, військових, лікарів, продавчинь, програмістів. Словом, це подкаст про українців, які переживають війну. Про буденне життя нашої країни, яка героїчно протистоїть російській навалі. Ми хочемо чути голоси наших громадян, їхні розповіді про буденне і не дуже життя та хочемо, щоб ці голоси почули й слухачі. Марина Колесніченко — керівник відділу SMM та нативної реклами у «Бабелі». З перших днів війни вона перебувала у «котлі» в селищі Немішаєве під Бучею. У її будинок двічі стріляли, вона разом із мамою та котом ховалася у підвалі. Усі магазини та аптеки обстріляли окупанти, повиносили все, що могли. Росіяни окопалися в селищі, отаборилися на території церкви московського патріархату. У перші дні окупації вони навмання стріляли по людях, ходили по приватних будинках і забирали їжу. Щодня вони їздили колонами повз Маринин будинок і намагалися знайти виїзд на Київ. Марина разом із сусідами змогла вирватися колоною 8 березня. Вона розповідає про своє життя у пеклі під постійними обстрілами. Зараз із нею все гаразд, вона у безпеці та продовжує працювати у «Бабелі».

🎧 Слухайте цей епізод також тут:

Усім привіт! Сьогодні у нас у гостях Марина. Це наша SMM-ниця і керівник відділу нативної реклами. Вона 12 днів була під російською окупацією у селищі Немішаєве, по її будинку стріляли російські танки. Зараз Марина не в Україні. Це дуже добре, і ми дуже щасливі! Марино, привіт!

Привіт.

Розкажи, як усе почалося. Тому що в Києві було не зрозуміло, що у вас відбувається.

Усі думали, що російські окупанти зайдуть з боку Борисполя, але вони зайшли з білоруського боку, саме через наше селище. Немішаєве — це 25 км від Києва Варшавською трасою. Спершу по трасі буде Ірпінь, потім Гостомель, Буча, Ворзель, Немішаєве і Бородянка, це вже десь за 40 км від Києва. Війна почалася 24 лютого, а 26-го колона танків понад 300 одиниць стояла вже поруч із Бородянкою. Там селище Здвижівка, і ця колона якраз не могла вирішити, куди їхати. Бо їй потрібно було прорватися до Києва. Тоді підірвали всі мости, тож вони не могли проїхати просто по трасі. Тому частина колони пішла в Бучу, а частина — на Бородянку.

Вибач, цілих 300 одиниць?

Так, справді 300, це була важка техніка і БТР. Величезна колона, навіть 310–320, наскільки могли порахувати. І ця колона почала розділятися. Частина поїхала під Бородянку, і там у перші дні, з 26 числа були шалені бої, центральні вулиці Бородянки просто зрівняли [з землею]. А частина поїхала в Бучу, вони їздили там центральною вулицею і просто стріляли по всіх магазинах. Потім вони почали розходитися трошки вглиб, і вже після 26 лютого у Немішаєвому зникло світло, газ, вода, тепло. 27 лютого зник зв’язок, працював лише «Київстар». І 28 лютого в наше селище заїхала колона.

Чи ти знала сусідів до того, як почалася окупація? Під обстрілами швидко формуються ком’юніті.

До війни я знала одного чи двох сусідів з усього будинку, а у нас 30 квартир. Більше скажу, я ненавиділа сусідів, які живуть зверху та знизу, тому що вони постійно кричали, сварилися, щось забивали. Ми з ними навіть не віталися ніколи. Але познайомилися десь на 5-й день війни — чудові люди!

27 лютого у нас просто почало дуже сильно гупати, стріляти, було дуже близько, небезпечно. У нас був чатик будинку у Viber, і сусіди написали, що треба їхати у сховище. А сховище десь за 1,5 км від нашого будинку.

Тобто це не підвал у вашому домі?

Ні, підвал ми вже потім облаштували. Зібралася група десь із 8 людей, і сусіди, які були на машині, нас усіх завезли у це бомбосховище, воно було під школою.Там ми просиділи добу і з частиною сусідів познайомилися. Але в цьому місці не можна було залишатися, бо, по-перше, цей підвал школи взагалі ніяк не був облаштований для того, щоб там могли перебувати люди. Там просто на підлозі цемент уперемішку з піском, і ми цим дихали. По-друге, туалетів там взагалі не було. Була якась траншея, у яку всі ходили.

У нашому селищі ніхто не вірив, що може початися війна. А в чатику нашої громади люди запитували: а у нас є якісь сховища? Куди бігти, раптом що? За два дні до того, як почалася війна, це сховище почали хоч якось облаштовувати. Зі школи позносили парти, стільці. І ми сиділи там при свічках. Може, людей було 50–60. І ми з сусідами вирішили облаштовувати наші підвали у будинку, цокольні приміщення. Ключі були тільки у власників цих приміщень.

Це приватні підвали?

Так, один підвал належав магазину. Інший підвал — люди купили квартиру, але там не жили, виїхали, тому його взагалі не можна було відчинити. Підвал, в якому ми потім сиділи, це підвал магазину. Його власниця була не в Немішаєвому, а десь на заході України, але дозволила нам зламати замок, щоб туди потрапити. І ми повернулися зі сховища у школі, це було 28 лютого зранку. Хтось іще залишався й у квартирах.

Скільки було людей у підвалі вашого будинку? Скільки з них було дітей?

Дітей у нас було тільки двоє. Усі дорослі і двоє дітей — це дівчинка, їй, може, років дев’ять, і її брат років шести. Взагалі 30–40 людей було з усього дому. І оскільки не працював зв’язок, а ще всі почали берегти заряд телефона, то ми просто змушені були виходити на вулицю і всю інформацію дізнаватися там.

Таке сарафанне радіо.

Так. Усі почали спускатися на вулицю, комунікувати одне з одним, почала формуватися самооборона будинку. Ми вже розуміли: якщо ми не будемо гуртуватися, то не буде що їсти. Організували польову кухню, позносили всі продукти. І почали готувати просто на вогнищі. Нам ще пощастило, що вода у нас була поруч у приватному секторі, буквально через дорогу.

А з чого ви робили вогнище?

Спочатку це були просто гілки. Тому що ми взагалі не були до цього готові. Дров ні в кого не було, ми дерева обламували, палили картон. А потім хлопці, які з нашого будинку були в Теробороні, домовлялися з кимось на лісопильні, щоб нам привозили дрова.

Як поводилися росіяни? Ти їх бачила?

Так, бачила. Ми з ними не спілкувалися. Але вони стріляли просто по наших сусідах. Наш будинок стоїть просто над дорогою, і повз нього їздять машини зазвичай: там виїзд і на Варшавську трасу, і на Житомирську. З цих трас можна або на Житомир, або на Київ. Коли вони тільки заїхали у селище із Варшавської траси й почали шукати виїзди на Житомирську, вони проїжджали повз наш будинок, і в перший же день вони його обстріляли. Повністю знищили перший поверх будинку, там згоріла квартира. Це був один постріл. А другий постріл був між третім та четвертим поверхами, там снаряд просто застряг у стіні. Пощастило, що на першому поверсі людей взагалі не було, вони саме були у Будинку культури, де була Тероборона, й заряджали телефони. А ті люди, в чиїй квартирі застряг снаряд, були вдома. Снаряд пробив одну стіну, другу. А вони ховалися в коридорі. В третій стіні цей снаряд зупинився.

Росіяни грабували магазини?

Так. Вони їдуть зазвичай колоною, якщо це розвідка, то 3–5 одиниць техніки. І проїжджає спершу ця колона, потім піхота, яка й обстрілює магазини. В центрі селища, поруч з нашим будинком — 6 магазинів, 3 аптеки. Проїжджає колона, обстріляли все, виходить піхота і йде по магазинах. Що цікаво: вони не виносили їжу, вони виносили гроші, касу. А в нашому будинку ломбард. І вони просто передком заїжджають у ломбард, пробивають двері. Винесли звідти сейф, більше нічого не взяли. Ще в нас є великий магазин АТБ, його тільки влітку відкрили. І його вони повністю винесли. Хлопці з Тероборони, які знаходили пайки у кацапів, [казали, що] вони були прострочені. Це була їхня хавка.

Ми дуже переживали за тебе, але ж нічого не можна було зробити. Розкажи про день, коли ти все ж таки наважилася виїжджати, як це було? Тому що ми писали всім, кому могли — депутатам, волонтерам. Нам усі казали: це нереально.

Нереально. Вони не тільки грабували магазини, а й ходили по людях. Перевдягалися в цивільне, ходили з прапором Червоного Хреста. Заходили просто до людей на подвір’я, забирали свиней. Ми два дні взагалі не могли вийти за територію будинку, тому що вони ходили по вулицях й тупо стріляли по людях.

Ми ходили до криниці через дорогу, аби приготувати їжу, помитися банально. Чувак з нашого будинку хотів піти води набрати. Це уже не комендантська година була, після 8 ранку. Він вийшов з будинку, за хвіртку, пройшов буквально 10 метрів — і по ньому почали стріляти із засідки. Він встиг забігти назад, у нього була подряпана рука. Неможливо було ходити там два чи три дні, ми просто сиділи й не виходили.

А хавки у росіян немає, бо у них «самозабезпечення»?

Так. І в приватному секторі вони шарилися у будинках, шукали, де там є літні люди, і виносили жрачку. Цікаво, що вони знали про наше село, у них заздалегідь була домовленість, тому що вони засіли у церкві московського патріархату. А вона буквально навпроти мого дому, двісті метрів. І вони там отаборилися.

Ми всі думали, як можна виїхати? Але наше селище Немішаєве, як і сусідні Микуличі, Мироцьке, Ворзель — були в котлі. Починалася гуманітарна катастрофа. Тому що в магазинах нічого не залишилося, нічого не працювало, ніяких постачань в наше село не було. Було нереально виїхати, тому що ми проходимо 300 метрів — і вже блокпости російські, в бік Макарова, в бік Бучі. А в сторону Бучі були постійні бої. У нас по селищу їздила техніка, стрілянина, «гради» просто літали через будинок. Постійно трусило.

Сьомого березня наші хлопці дізналися, що можна якось виїхати на Житомирську трасу через блокпост у Козинцях. Навіть не на трасу, а об’їжджати селами, і там ще минути три російські блокпости. Росіяни, кажуть, відбирали телефони, але проїхати ніби можна. І 7 березня [поїхала] перша колона — 20–30 автомобілів.

Давай зафіксуємо. Ти була з мамою. Мамі скільки років?

Мамі 65 років.

І вона не дуже спортивна?

Ні, вона не дуже спортивна, дуже повільно ходить, у неї проблеми зі здоров’ям. Але не можна було залишатися, бо ми б там або просто здохли від голоду, або нас би розстріляли. Два варіанти було. А третій варіант — виїжджати на свій страх і ризик.

Це 7 чи 8 березня було?

Ми виїжджали 8-го. До того [пробували теж], 26 лютого ми ніби домовились, знайшли людину із Клавдієвого (навіть не з Немішаєвого), яка планувала виїхати до Луцька. І ми з нею списалися. Але нам потрібно було ще доїхати з Немішаєвого до Клавдієвого, це десь 10 км, і була людина, яка мала нас туди відвезти. А Варшавська траса тоді прострілювалася просто з усіх боків. І ми вирішили, що подумаємо, як це все буде, зранку. А зранку прокидаємося і вже знаємо, що вони зайшли в наше селище, Варшавська траса повністю обстріляна, там блокпости, виїхати нереально. Тобто ніхто нікуди не поїхав, і тоді із 27–28 лютого ми вже сиділи й чекали на якусь можливість вибратися. А 7 березня люди, які змогли виїхати, почали дзвонити в Тероборону і розповідати про маршрут через блокпост у Козинцях. У нашому будинку дуже багато людей хотіло виїхати, машин на всіх не вистачало. У мене, наприклад, немає машини, але в мене є мама, яка ледве ходить, у мене є кіт, якого теж не можна залишити. І ще купа людей без машин. А у сусідів 5 чи 6 машин.

Твій кіт зараз у кращих умовах?

Так, зараз із ним усе гаразд.

Бо ми дуже переживали за твого кота.

Кіт тільки зараз почав відходити.

Окей, ви вирішили виїздити?

Так, сусіди з машинами вирішили їхати. А у нас машини немає. І я просто підходжу ввечері до сусіда й питаю, чи не планує він виїжджати? Він планує. Питаю: чи є у вас два місця — для мене, мами та кота. Каже: ні-ні, вже все під зав’язку. У нього ще рідня, яку треба забрати із сусіднього села. Стоїть інший чувак і каже: якщо завтра мої друзі — сусіди по поверху відмовляться їхати, то я вас із мамою забираю. І от ми цілу ніч із 7 на 8 березня сиділи й думали, виїдемо чи ні. О 9 ранку я вийшла у двір будинку, дивлюся, з усього села машини [їдуть] повз нас, поки ми збиралися, то машин з 250 проїхало. Обвішані білими прапорами, у всіх написи «Діти». Сусід підтверджує: так, ви можете сідати, давайте бігом закидайте речі, ми через 10 хвилин виїжджаємо. У мене два рюкзаки були зібрані ще з початку війни. Ми забрали кота, навіть не взяли елементарних речей. У мене були одні труси й одні шкарпетки, більше нічого. Я виїхала з двома кофтами, бо було дуже холодно, не було ж опалення. І я спала у двох худі та в куртці. Постійно спала в кросівках. От я як спала два тижні, так і виїхала.

Яка була перша точка, куди ви доїхали?

Ми вирішили їхати перевіреним коридором через Козинці. Це не був офіційний коридор, його просто відкрили люди. Ми почали кружляти по селу, щоб якось оминути церкву московського патріархату. У нас був провідник. Виїхали на дорогу. А там уже затор кілометрів п’ятнадцять. Ті, хто виїхав раніше, казали, що окупанти шмонали, вивертали все, що було в сумках. Забирали телефони. Викидали сім-карти.

Моя подруга з Бердянська їхала машиною, і з ними була бабця дуже стара. І в неї [росіяни] відібрали шматок батона. І «Моршинську», де залишалося 300 мл. Вони забирають все, що є.

Так, забирають все, що бачать. Забирають цигарки, телефони, їжу, якщо є. А ми тримали в кишенях залишки цигарок, у нас взагалі цигарки закінчилися хтозна-коли.

Насправді цигарок немає по всій Україні.

Щоб ти розумів, я курила товсті сигари!

Люди курили стіки для IQOS, підпалюючи.

Ти знаєш, стіки від IQOS ще можна курити. А от від Glо!

Окей, це буде нативна реклама IQOS.

Ага. Так ось, у нас є сусіднє село Клавдієве, і туди можна доїхати або трасою, або через села. Я влітку там колись каталася на велосипеді. Ми спробували поїхати трасою, покружляли. Десь кілометрів десять просто накатали по селу. У нас почалися проблеми з бензином, вистачало тільки доїхати до заправки на Житомирській трасі, яка ще працювала. Там блокпости, сям блокпости. Якісь перегороджені дороги. У нас колона зібралася машин із двадцять.

Залишився єдиний маршрут: це їхати просто по полю, яке між Немішаєвим і Клавдієвим, десь кілометри чотири. Йшов мокрий сніг. Машини почали загрузати, ми всі повиходили. Машини штовхають. А ми, мама моя з котом, просто йшли по цьому мокрому полю. Ідеш, грузнеш. Над тобою з одного боку стріляють, з другого боку стріляють. І ти просто йдеш і не знаєш, чи зараз прилетить щось по тобі, чи поле заміноване. Ти ідеш просто в невідомість. А позаду, в Немішаєвому, валив уже чорний дим, я не знаю, що там горіло, ми намагалися не дивитися в той бік. Ми йшли по цьому полю десь півтори години. Вийшли у Клавдієве, там був у нас піт-стоп. Усе було дуже брудне, мокре, речі, які смердять багаттям, порохом.

А ти витираєш руки об себе, і такий: живий-живий-живий.

У мене на кросівках були просто кілограми бруду. Мені не було чим [їх почистити], і я просто зняла з себе шкарпетки й витерла ними кросівки. Прийшли у Клавдієве, хто приїхав, хто прийшов — і попереду нас через два села був російський блокпост. Всі його дуже боялися, тому що там йшли активні бої. Ми не поїхали тією перевіреною дорогою, а поїхали новою, почали відкривати маршрут. Хлопці з нашої колони сказали повимикати телефони й повитягати сім-картки. Залишити в кишенях кілька пачок цигарок. Щоб просто можна було з русскіми якось домовитися, коли будемо виїжджати. Я вимкнула телефон, у мене просто в багажнику у машині ноутбук, два телефони, два планшети.

Повний фарш був!

Я думаю: ну якщо в мене зараз це все заберуть, ну це просто… У мене ж іще ноутбук у кредиті! Словом, ми всі повитягали сім-картки, повимикали телефони. За годину їзди ми зупинялися майже на кожному кілометрі, перевіряли, чи все в порядку в колоні. Я навіть не знаю назви того селища, тому що всі вивіски познімали, незрозуміло, де ти їдеш, телефон вимкнений, немає геолокації. Але ми почали пробиратися до Житомирської траси. І почалися російські блокпости — три поспіль. Перший блокпост — стоїть хата, і з другого боку хата. В’їзд у блокпост — це металеві перекриття, які просто врізаються у паркани хат. Біля хати ходить бабуся, лежать трупи. І ти… їдеш по трупах.

Російські трупи?

Не російські. Лежали наші пацани. Дві людини, яких я бачила, далі я просто не змогла дивитися. Коли ти бачиш поранених людей, скільки відео передивилася, то не так страшно. Але коли ти буквально їдеш по трупах, це уже зовсім інше.

Я розумію.

Наша колона розтягнулася, вже було із 40 машин. Чувак виходив попереду колони, підіймав руки, покзував, що він без зброї, що їдуть цивільні люди і їх потрібно пропускати. Я не знаю, чи він давав їм гроші, чи що він там робив, але ми ці блокпости, один і другий, проїхали нормально. Тобто, нас ніхто не перевіряв. Єдине, коли ми під’їжджали до другого блокпоста, ми зупинилися, бо вулиця, якою можна було проїхати, була перекрита, і нам довелося об’їжджати через ліс. Перед лісом ми перечекали, поки проїде колона. Це було 2 танки й 3–4 штуки БТР. І вони нам махали!

Може, вони думали, що ти їм скажеш: «Чуваки, привіт, клас!»

«Спасіба путіну, что освободіл нас!» Це просто пекло! Фішка в тому, що коли ми проїхали останній блокпост російський, колона почала рухатися далі — вони почали стріляти по машинах! Тобто, вони не стріляли прямо у машини, вони стріляли під колеса. Ми сиділи у машині, і я відчувала, що під нашу машину стріляють. Мені здавалося, що мене уже нічим не можна налякати. Але я не знаю, як це описати.

Ніяк не можна описати, це просто тебе вбивають або лякають.

Вони висадили чергу просто в асфальт.

Мені подобається, що вони потім кажуть, що «мы на учениях, мы не знаем, что происходит».

Сто відсотків вони все знають, все прекрасно розуміють. А потім просто глузують із цього. Але наші машини вціліли. А на першому українському блокпості нас привітали з 8 Березня, нас було в машині три жінки — я, мама і дружина сусіда, який нас забрав. Я думала, що розридаюся, коли побачила наших військових. Словом, ми виїхали десь під Радомишлем. Аби подолати цей маршрут у мирний час потрібно 40 хвилин. Ми їхали близько 10 годин. Виїхали на Житомирську трасу на заправку, і там уже хто куди.

А ми не знали, що з тобою. Усі ці 10–12 годин просто чекали, коли ти кудись приїдеш. І збиралися молитись. Я не вірю в бога, але що ж.

Це автоматично, підсвідомо відбувається, ти просто починаєш молитися, бо розумієш, що тобі ніхто не може допомогти. Психологічний запобіжний захід. Я реально теж сиділа молилася, тому що я не знала, що мені робити. Було страшно. Мені здавалося, що це все. Я щодня жила в таких умовах, розуміла, що можу померти. Але коли ти вже вириваєшся, і тут по тобі стріляють, просто нічого не залишається іншого, окрім як молитися. Коли ми виїхали під Радомишль, проїхали українські блокпости, і вже можна було вільно виїхати на дорогу, я дзвонила і просто плакала від того, що ми змогли з цього пекла вирватися.

Так, ми всі плакали. Скажи, будь ласка, яка в тебе була перша ніч опісля? Коли нічого не відбувається, коли не стріляють, коли все нормально.

Першу ніч я не спала. Мені здається, що я вперше проспала повністю ніч якраз сьогодні. Яке зараз число?

17 березня.

З 16 на 17 березня я вперше спала цілу ніч. Вчора заснула десь близько 23:30, а сьогодні прокинулася о 8 ранку. А найпершу ніч ми ночували в Житомирі в готелі, там постійно були сирени. Ми вийшли покурити з мамою під готель, поруч пролетіло два винищувачі. Я такого жаху ще ніколи не відчувала. Хоча я сиділа у ванній, коли стріляли у наш будинок. А в першу спокійну ніч, коли ми вже були в Чехії, я все одно не могла спати. Тому що будь-який звук, двері сильно ляскають — здається, що щось стріляє. Якщо дорогою проїжджає мотоцикл із гучним мотором, то здається, що це їде танк. Вогонь на вулиці, просто дим, а мені здається, що це все горить. І так постійно, ти знаходишся у нормальному місці, спокійному, але кожен звук асоціюється з усім пережитим. Все одно ці звуки переслідують.

У мене два останні запитання. [Уяви, що] все закінчилось, війна закінчилась. Що ти перше зробиш?

Поїду додому, звичайно!

Тоді друге запитання: яку пісню ти б послухала після перемоги?

Не знаю, чомусь у мене крутиться в голові AC/DC — Highway to Hell.

Дякую тобі дуже, я тебе обіймаю і дуже радий, що ти у безпеці. Ми тут якось вигребемо, не переживай, все буде ок.